Князь

Андрій Горчаков

Андрій Горчаков: Патріарх упевнений у перемозі, то як ми можемо падати духом?

Двадцять восьмого червня в місті Білгороді-Дністровському відбулося урочисте закладення нового храму Одесько-Балтської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Про цю подію та про роль УПЦ КП у сучасній українській історії ми спілкуємося з гостем редакції – офіційним і повноважним представником Української Ради Миру, відомим меценатом, що багато років співпрацює з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом на ниві благодійності, Андрієм Горчаковим.

– Символічно, що закладення пам’ятної капсули до фундаменту храму Української Православної Церкви Київського Патріархату в Білгороді-Дністровському відбулося саме на день Конституції України, на 25-річчя створення Помісної церкви і 25-річчя Одесько-Балтської єпархії, – говорить Андрій Горчаков. – Цей храм має об’єднати вірян півночі та півдня Одещини. Адже до такого об’єднання церков постійно закликає Патріарх Філарет.

– Андрію Анатолійовичу, ви маєте на увазі заклик Патріарха, що пролунав на Майдані Незалежності 22 лютого 2014 року?

– І не лише тоді. Його Святість і раніше закликав, і продовжує закликати до припинення міжконфесійного протистояння, об’єднання всіх православних церков в Україні в єдину помісну православну церкву. І це об’єднання, я вважаю, не є якимось адміністративно-організаційним питанням. Це насамперед питання сили та єдності України, нівелювання зовнішнього впливу на державу. І водночас – питання відновлення історичної справедливості. Як справедливо зазначено в минулорічному зверненні архієрейського собору, факт автокефалії УПЦ історично доведений і канонічно обумовлений, адже православна церква безперервно діє на теренах України більше тисячі років, має достатню кількість вірян, архієреїв та священнослужителів. А й наявність окремого українського народу, що має власну суверенну державу, не заперечується ніким, крім російського агресора.

– Але ж от те саме заперечення суверенності України і самого факту агресії, можливо, і є однією з причин того, що українські церкви досі не об’єдналися?

– Є речі базові, яких, я цілком впевнений, Патріарх не зречеться ніколи. Втім, простіше згадати слова самого Святішого Владики, які він говорив іще наприкінці 2014 року: «Проти України була здійснена агресія. Москва тимчасово захопила Крим, порушивши Будапештські угоди про недоторканність української території. І це після того, як Україна, будучи третьою за ядерною силою державою, добровільно позбулася своєї зброї, показавши своє миролюбство. Москва гарантувала нам недоторканність. Але замість того, щоб виконати своє зобов’язання, вона його порушила. Однак не вдовольнилася цим і нині веде війну на Донбасі. Люди на Донбасі страждають, з ними страждає і весь український народ». 

Біль Патріарха за Україну тим більший, що війна точиться на Донеччині, звідки він родом. Я неодноразово спілкувався із Його Святістю Філаретом, і він щоразу наголошував, що Бог завжди на боці того, хто стоїть на засадах правди, а ми – жертва агресії. Агресор – це злочинець, який порушує божественні закони, Бога з ним не буде. А якщо Бог не на його боці, то агресор і не переможе ніколи.

– Але ж війна – то політика, а церква має бути над політикою…

– Війна – це насамперед страждання. Страждання власного народу, з яким Українська Православна Церква Київського Патріархату і Святіший Владика, що її очолює, не примиряться. УПЦ КП завжди на боці народу, політика тут ні до чого. 

– Так, я пригадую події 2014 року, коли Українська Православна Церква Київського Патріархату надавала притулок і спасіння майданівцям.

– Михайлівський Золотоверхий собор уперше надав притулок побитим юнакам іще 30 листопада 2013 року. Побиті студенти знайшли тоді захист від оскаженілого «Беркуту» у стінах собору. Церква стала поруч зі своїм народом, зі своєю паствою. Ніч із 10 на 11 грудня 2013 року, коли старий набатний дзвін Михайлівського собору, що сповіщав про нашестя монголів іще у ХІІІ столітті, подав свій голос знов і розділив час на «до» і «після», стала символом єдності церкви і людей. Саме тоді Патріарх Філарет пророче промовив: «Силою Майдан не розженеш. Народ подолав страх смерті. Я маю на увазі учасників Майдану. Вони вже смерті, куль не бояться. Вони готові віддати своє життя. А це вже народ непереможний». Криваве 19 лютого, коли монастир перетворився на польовий шпиталь, назавжди пов’язало спільними стражданнями, спільним болем народ і церкву. Війна, що почалася невдовзі, лише скріпила ці зв’язки. І Українська Православна Церква стоїть поруч із героями, що боронять Вітчизну на Донеччині.

– Але кінця війні ще не видно. Постійними є обстріли, під час яких гинуть наші захисники, агресор нарощує сили вздовж кордонів України.

– Чим темніша ніч, тим ясніший буде ранок. І знову пошлюся на слова Його Святості Філарета з його проповіді в Неділю всіх святих землі Української: «Переможе той, з ким Бог, отой і переможе. А там, де нема правди, де нема добра, там Бога нема. А якщо Бога нема, то хіба може агресор, не маючи Бога, перемогти? Ніколи. Зброя – не завжди перевага». 

Патріарх упевнений у перемозі України, то як ми можемо падати духом? Втім, я думаю, що мені переказувати і тлумачити його слова трохи не по чину. Сподіваюся, що у вас буде нагода самому поговорити зі Святішим Владикою, запропонувати свої запитання. І як людина, що часто з ним спілкується, я впевнений, – ви отримаєте змістовні й вичерпні відповіді. Я ж можу сказати, що допомога УПЦ КП і особисто Святішого Владики Філарета у справах благодійності, якій я присвятив останні п’ятнадцять років свого життя, просто неоціненна. Це і підтримка волонтерського руху, і благодійні заходи під благословенням Київського Патріархату, і допомога нашим воякам, яка оцінюється щонайменш у два мільйони гривень щороку. І я щасливий, що мав честь отримати з рук Патріарха орден Христа Спасителя як його оцінку свого посильного внеску у благодійнійсть.

– Я знаю, що ви в роботі над ІІ Міжнародним благодійним фестивалем мистецтв «Українські сезони миру», про який ми з вами розмовляли нещодавно, щільно співпрацювали з Одеською і Балтською єпархією…

– Велику духовну допомогу нам надав єпископ Одеський і Балтський Марк – людина доброго серця і чистих помислів, з яким я співпрацюю постійно і плідно. Мені було вкрай приємно під час закриття фестивалю отримати з його рук Архієрейську Благословенну Грамоту за участь у відродженні національної культурно-мистецької спадщини, заслуги в гуманістичній, науковій, просвітницькій та благодійній діяльності.

Важко переоцінити внесок Одесько-Балтської єпархії в розбудову добровольчих сил. Священнослужителі єпархії виконують роль військових капеланів у бойових підрозділах Збройних сил України. Єпархія опікується Військово-морським ліцеєм. Неоціненним є внесок її в допомогу обласному центрові профілактики та боротьби зі СНІДом, де духівники УПЦ КП здійснюють християнські обряди для тих, хто за станом здоров’я, на жаль, не може відвідати храм. Не можу оминути увагою ту допомогу і духовне окормлення, які надає у місцях позбавлення волі священик Дмитро Краснобаєв, і значну роль секретаря єпархіального управління Одесько-Балтської єпархії архімандрита Микити (Миколи Сировегіна) у співпраці з волонтерським рухом Одещини.

До речі, зверніть увагу на скромність храмів єпархії. Всі сили вона кидає на те, щоб нести мир та злагоду вірянам, на допомогу і жертовність, а не на зовнішній лоск і власний добробут. І не дивно, що церква Київського Патріархату здобуває все більше і більше прибічників у суспільстві. А ми маємо допомогти їй зайняти те місце у суспільстві, якого вона гідна, яке виборола своїм звитяжним служінням народові України.

Українська